Як це було...

Спогади відносять мене в сонячний, теплий день 6 вересня 2010. Здавалося б, звичайний день для кожного школяра, для кожного вчителя. Тільки не для мене. Того ранку я хвилювалася, як ніколи! У голові виникали питання: Які ВОНИ? Як ВОНИ сприймуть мене?  скажу, побачивши ЇХ очі? Чи зможу подружитися з НИМИ? …

 Хто ВОНИ — мої перші учні …

 Пам’ятаю дитячі погляди і схвильоване перешіптування: «Хто це? Наша нова вчителька? Яка молода! Я думала, це старшокласниця!» А потім, коли пролунав перший для мене в тому навчальному році шкільний дзвінок, я увійшла в клас … Напевно, стоячи тоді перед учнями, я виглядала трохи розгублено, адже це було вперше в моєму житті! Ми познайомилися, я щось говорила … А моє серце переповнювала любов і ніжність, а ще — повна впевненість у тому, що я не помилилася у виборі професії …

  І з тієї хвилини почалася моє нове, яскраве, насичене життя, повне мрій і прагнень, відкриттів і злетів. Все з чистого аркуша … Чого тільки не було у цьому, першому для мене, навчальному році! Знайомство на практиці з тонкощами педагогічної роботи та написання конспектів уроків, уроків не простих, а таких, щоб діти приходили на них із задоволенням, а, йдучи, говорили: «Спасибі Вам за урок!» Були дитячі перемоги на районних конкурсах. Перші досягнення і перші конфлікти. Багато чого було!

  Часто доводиться чути фразу: «Людина повинна знайти себе в улюбленій справі, в роботі, яка приносила б їй задоволення». Я повністю згідна з цим і вважаю, що якою б складною не була праця вчителя, все ж вона прекрасна! Я не знаю, з чим можна порівняти те почуття, коли входиш в клас і бачиш палаючі дитячі очі, наповнені жагою до знань, бажанням пізнати нове, відкрити для себе непізнане … І в ці хвилини хочеться жити, хочеться творити, хочеться дихати на повні груди і робити так, щоб дитячі серця ніколи не пізнали розчарування! Я щаслива від того, що можу робити це!..